Скрізь наприкінці часів
Скрізь наприкінці часів
Проєкт англійського музиканта та композитора, що відображає поступову втрату когнітивних функцій у людини, яка страждає на деменцію.
Псевдонім, створений Джейсоном Кірбі, буквально можна перекласти як "Доглядач". 6 альбомів є немов музичним супроводом внутрішнього стану, це мелодія захворювання. Кожен альбом відображає певну стадію деменції/хвороби Альцгеймера.
Перший альбом складається з композицій, що нагадують музику першої половини 20го сторіччя, відтворену на грамофоні. Може навіть виникнути враження, що пригадуєш цю музику зі старих чорно-білих кінострічок. Цей альбом навіює приємну ностальгію і здається, що це просто стара музика.
Другий альбом має більш меланхолійний настрій. Прекрасна тремтлива музика, немов зі старої екранізації казки, навіює мрійливий настрій. Вона така щемлива й чарівна, немов звучить уві сні. Хіба що платівку іноді "заїдає", шуми стають сильнішими, а на композицію накладається інша музика, мов запис зверху. Музика віддаляється, звучить звіддаля, мов розливається вулицею за вікном.
(Цей альбом навіяв мені мої дитячі спогади. У дитинстві мене дуже тривожила музика або звуки телевізора від сусідів чи з поближніх будинків. Коли вони лунають з чужих вікон й ніби розчиняються у повітрі - далекі, викривлені, лункі, ніби долинають з якогось іншого світу. Майже нереальні. Примарні. Мені здавалося, що я чую музику з якогось іншого світу або голоси потерчат. Мені було дуже шкода тих потерчат, тому цей ефект далекої музики мене дуже лякав та засмучував.)
В третьому альбомі музика починає рипіти, затинатися. В ній все ще можна впізнати щемливу та ніжну композицію, схожу на супровід чарівного доброго сну, але звуки стають протяжнішими та ламаними. Це немов спокійна та млосна гарячка, покладена на музику. Щось сентиментальне та красиве, але якимсь дивним, неусвідомлюваним чином викривлене. Іноді музика лине, викликаючи занепокоєння своєю спокійною умиротвореною викривленістю, а деколи кілька акордів повторюються по колу, немов пісня, з якої пам'ятаєш тільки початок та повторюєш його знову та знову, намагаючись відтворити ціле. В цілому музика в третьому альбомі звучить, як спогад, який важко пригадати - він повторюється, прокручується, викривлений та розмитий, але все ще впізнаваний. З кожним разом спогад втрачає якісь деталі, доки не стає чимось гротескним та чужим.
Композиції в третьому альбомі нагадують назви з попередньої творчості Доглядача, але переплутані або помилкові, як назва, яку наче пам'ятаєш, але лише асоціативно.
В четвертому альбомі з періодів шумів та тиші виринають лише окремі звуки та уривки, що нагадують ту сентиментальну музику. Знайомий мотив все ще там, за викривленням та зайвими звуками, лунає на тлі, немов намагається пробитися крізь перепони на передній план. Музикант мов намагається зіграти ту саму мелодію на зламаному інструменті і не зупиняється попри його несправність та втрачені ноти, бо не усвідомлює, що щось не так з інструментом, а ноти на нотному папері майже стерлись. Мелодія звучить меланхолійно, як ніколи, та навіює відчуття самотності.
Головний мотив п'ятого альбому схожий на звуки старого зламаного радіо, що, забуте, працює в іншій кімнаті. Крізь ледь впізнавані звуки музики та гул прориваються нерозбірливі голоси. Або щось, що скидається на спотворений спів. Стара ностальгійна музика все ще там, якщо прислухатись. Здається, якщо добре налаштувати програвач, її вдасться послухати. Часом звук майже вирівнюється, на кілька секунд здається, що музика повернулась знов, та це не так. Нагромадження різких звуків, рипіння та шуму тривожать, серед них вчувається чоловічий голос, але слова неможливо розібрати. Десь там, серед хаосу, все ще існує пісня. Поступово навіть різке заїдання зникає, а ноти зливаються у якесь відлуння в порожній кімнаті. Звук порожнини, нескінченний, монотонний, моторошний, але чимось навіть лагідний. Інколи здається, що от-от знову зазвучить музика або щось подібне до неї, але це лише ілюзія серед відлуння.
Композиції з шостого альбому - це гул вітру у печері. Звук серед порожнечі, який складно відрізнити від тиші. Тихий, спокійний, далекий. Так могли б звучати печери або надра землі, якби були музикою. Так звучали б космос та порожнеча. Десь там, по той бік нездоланної товщі, є якийсь звук. А, може, це лише згадка про звук, ілюзія у повній тиші, шум крові у вухах. Поступово тиша наростає, поглинає все навколо. Аж раптом звук повертається - спершу наче останній акорд на органі посеред нічого, чарівний та загадковий. Він поступово перетворюється на несміливу мелодію, далекий та сумний голос співає щось піднесене й тужливе, а може це лише тремтіння музики створює враження голосу. Після довгої тиші знов лунає пісня. Не груба, не лякаюча, як у п'ятому альбомі. Вона заспокійлива та обнадійлива, як супровід фільму на сцені щасливого фіналу. І нарешті настає цілковита тиша.
Мені дуже сподобалась реалізація цього задуму. Якщо замислитись, то музика як втілення свідомості та її поступова деградація як алегорія до втрати когнітивних функцій - це чи не найкращий спосіб відобразити деменцію. Згасання розуму неможливо передати словами, адже на певному етапі зникають мова, емоції, асоціації, але все ще лишається якась частка сприйняття. Малювання могло би передати процес до певної межі, але музика виявилась найвлучнішою.
Спочатку сентиментальні, веселі та по-доброму старомодні мелодії звучать цілком нормально, але дуже повільно та непомітно вони деградують. Щось стирається, щось відпадає. Цілісна мелодія тьмянішає, викривлюється, губиться серед радіоперешкод, заїдає. Спершу складна, багатошарова, вона спрощується до одного монотонного гулу. Як на мене, це дуже наочне зображення того, як людський мозок через хворобу деградує та спрощується, втрачає "ноти" з загальної мелодії свідомості, аж доки не залишиться лише якийсь хрип, не схожий навіть на звук. Найстрашнішим є те, що наприкінці, коли тиша є майже панівною, неочікувано знов виникає звук. У якомусь останньому пориві він неначе відновлюється та знов стає мелодією - не тією, з якої все починалося, а сумної та тривожної. Страшно, бо навіть після годин "розкладання", а потім й майже тиші, ця мелодія раптом виникає, як якесь останнє зусилля проти цілковитого зникнення. Умиротворення та полегкість не наступають, ні, останні хвилини останнього альбому сповнені смутку, жалю, але й марної надії. Початкова музика вже давно зникла, але серед безповоротної порожнечі все ще триває боротьба.
Це гарне зображення хвороби. Перший альбом - це період, коли компенсаторні сили організму приховують симптоми. Це лише початок змін, які є безповоротними, але тіло з останніх сил підтримує нормальне життя. Дивовижно, що навіть коли смерть вже неминуча, наше тіло все же намагається працювати як зазвичай. Другий альбом - це помітні прояви згасання розуму, коли компенсаторних сил вже недостатньо, щоб втрати не були помітними. Щось втрачається, але тіло намагається працювати без загублених деталей. Третій альбом - це коли втрачено так багато, що поступово зникає усвідомлення, що чогось не вистачає. Тіло все ще чіпляється за те, що досі на місці, але поступово починає здаватись, що втрачене не потрібне. Що втраченого ніколи й не було. Четвертий альбом - це лише фрагменти особистості. Мозок деградований та втомлений настільки, що більше не здатний на щось більше, ніж контроль фізичних функцій тіла. Людина лишається сам на сам зі світом, який більше не впізнає. Вона невідомо де серед чужих людей, не розуміє як використовувати речі навколо, що зробити, аби полегшити біль від голоду, спрагу - не знає навіть, що те болісне відчуття є потребою. Вона не розуміє, хто вона, і є самотньою, бо більше не пам'ятає, що колись щось мала. Вона не може зрозуміти, чому все навколо таке незрозуміле та незнайоме, чому вона безпорадна. З п'ятого альбому лишаються лише рефлекторний страх та розгубленість. Тіло ще живе, але саме усвідомлення життя втрачене. Усвідомлення того, що біль є болем, втрачене - це щось, що присутнє, але неможливо пригадати, чому воно є. Можливо, так просто має бути. Шостий альбом - це останні тижні життя, коли мозок втрачає здатність підтримувати фізичні процеси в тілі. Тієї частини, яка пам'ятала як дихати чи ковтати, більше немає.
Мелодія на останніх хвилинах - це жорстока безжальна дійсність того, щоб бути живим. Мозок та тіло насправді не мають якогось органічного, інстинктивного розуміння невідворотності смерті. Попри атрофію мозок не "усвідомлює", що має померти. Він до останнього намагається контролювати функції, про необхідність яких досі "пам'ятає". Тіло досі намагається регенерувати тканини, органи все ще перетравлюють їжу, засвоюють речовини, формують випорожнення, продукують кров та нові клітини. Волосся та нігті все ще ростуть, виділяється слина. Навіть помираючи, мозок та тіло все ще намагаються регенерувати. Жити, ігноруючи розпад та деградацію. Продовжити звучати попри втрату більшості нот з мелодії. І це дуже страшно. Не дарма так багато людей мріє просто раптово померти уві сні, все ще більш-менш здоровими та свідомими.
Існує теорія, що ця мелодія в кінці - це "термінальна свідомість", явище, коли деякі люди з деменцією на останній стадії неначе приходять до тями перед самою смертю. Останній спалах свідомості.
Але, можливо, це просто останній сон. Коли людина вже навіть не може прокинутись, але мозок та тіло все ще виконують функції, які ще залишились. Хто знає, чи бачать люди з деменцією свій останній сон, коли знаходяться у термінальному стані. Можливо, коли мозок звільняється від необхідності контролювати роботу тіла, на коротку мить в нього вивільняється ресурс, щоб в останні миті зануритись у якісь залишки спогадів чи образів.
В будь-якому разі, це 6 годин поступової атрофії. Блаженного незнання, страху та приреченості, забування про цю саму приреченість та марної боротьби. Боротьби до найостаннішого звуку. Чуттєво і жорстоко.
More Posts from Foolish-neko and Others
Okhmatdyt Children's Hospital in Kyiv, Ukraine after russian missile attack.
What Ukrainians ate to survive Holodomor
(translated excerpts from an Історична Правда article): + images source
The villagers would dig up the holes of the polecats to find at least a handful of grain hidden by these animals. They pounded it in a mortar, added a handful of oilcake (from hemp seed), beetroot, potato peelings, and baked something from this mixture.
Those who managed to hide at least a little grain would grind it in iron mills made from wheel axles and cook "zatyrukha" (a concoction made from a small amount of flour ground from ears of grain).
Acacia flowers were boiled and eaten raw, and green quinoa was mixed with crushed corn cobs. Those who could - and this was considered lucky - added a handful of bran. This food made their feet swell and their skin crack.
The peasants dried the husked ears of corn and millet husks, pounded them, ground them with weeds, and cooked soups and baked pancakes. Such dishes were impossible to chew, the body could not digest them, so people had stomach aches. Pancakes, the so-called "matorzhenyky", were made from oilcake and nettle or plantain.
It went so far that peasants would crumble straw into small chips and pound it in a mortar together with millet and buckwheat chaff, and tree bark. All this was mixed with potato peelings, which were very poisonous, and this mixture was used to bake "bread", the consumption of which caused severe stomach diseases.
There were cases when village activists took away and broke millstones, mortars, poured water on the heat in their ovens. After all, anything found or saved from the food had to be cooked on fire, and matches could only be purchased by bartering for their own belongings or by buying them in the city, which was impossible from villagers that were on "black lists".
Chestnuts, aspen and birch bark, buds, reed roots, hawthorn and rose hips, which were the most delicious, were used as food substitutes; various berries, even poisonous ones, were picked; grass seeds were ground into flour; "honey" from sugar beets was cooked, and water brewed with cherry branches was drunk. They also ate the kernels of sunflower seeds.
Newborns had the worst of it, because their mothers had no breast milk. According to testimonies, a mother would let her child suck the drink from the top of the poppy head, and the child would fall asleep for three days.
In early spring, the villagers began to dig up old potato fields. They would bake dumplings from frozen potatoes, grind rotten potatoes in a mash and make pancakes, greasing the frying pan with wheel grease. They also baked "blyuvaly" (transl. "vomities") from such potatoes and oatmeal mixed with water, which was so called because they were very smelly.
They ate mice, rats, frogs, hedgehogs, snakes, beetles, ants, worms, i.e. things that weren't a part of food bans and had never been eaten by people before. The horror of the famine is also evidenced by the consumption of spiders, which are forbidden to kill in Ukrainian society for ritual reasons.
In some areas, slugs were boiled into a soup, and the cartilaginous meat was chopped and mixed with leaves. This prevented swelling of the body and contributed to survival. People caught tadpoles, frogs, lizards, turtles, and mollusks. They boiled them, adding a little salt if there was salt. The starving people caught cranes, storks, and herons, which have been protected in Ukraine for centuries, and their nests were never destroyed. According to folk beliefs, eating stork meat was equated with cannibalism.
The consumption of horse meat began in 1931, before the mass famine. People used to take dead horsemeat from the cemeteries at night, make jelly out of it and salt it for future use.
Dead horses were poured with carbolic acid to prevent people from taking their meat, but it hardly stopped anybody. Dead collective farm pigs were also doused with kerosene to prevent people from dismantling them for food, but this did not help either.
After long periods of starvatiom, the process of digestion is very costing for the human body, and many people who would eat anything would drop dead immediately out of exhaustion.
If a family had a cow hidden somewhere in the forest, they had a chance to survive. People living near forests could hunt/seek out berries and mushrooms, but during winter this wouldn't save them. People living near rivers could fish in secret, but it was banned and punishable by imprisonment/death.
english fairytale illustrations by ukrainian artist vladyslav yerko
Alexandre Serebriakoff, watercolours of Château de Groussay (France). Serebriakoff (1907-1995) was a Ukrainian-born watercolour artist who lived and worked most of his life in France. He developed contacts with French and English high society, and made watercolour albums depicting the richly furnished interiors of French chateaux and London flats, so-called Zimmerbilden or portraits d'intérieur. It was once a popular and charming genre of art, of which older examples are often of interest for the cultural historian, but has faded from the mainstream. Serebriakoff was one of the last masters of the genre.
Pics from here, which also provides an interesting read.
Yes, they have done it, the act of ecocide. It was predicted almost a year ago when it was first reported that the Russians had mined the dam. They've been preparing for it. Over the past few months, they have been draining the reservoir while simultaneously filling all reservoirs in Crimea, because blowing up this dam means no more fresh water supply to Crimea. So everyone who claimed that Russia invaded Ukraine to secure fresh water for Crimea can now go fuck themselves.
Of course they first claimed it was Ukraine's doing. Although some occupiers already happily admit that it was russia who blew it up, and call for blowing up more of Ukraine's infrastructure.
UPDATE: video evidence that the russians did in fact blew it up, and it wasn't destroyed due to any shelling from the Ukrainian side
It's typical russian scorched earth tactics. Blowing up the dam can possibly prevent the Ukrainian army landing on the left bank of the Dnipro, and it frees russian troops from the left bank, meaning they can be sent as reinforcement to other front lines, for example, in the Donetsk region.
It is probably the greatest ecological catastrophe since Chornobyl, with thousands of people affected, left homeless, entire villages destroyed probably forever. But the russians don't give two fucks about that. They don't care about any life. Their main objective is not necessarily to claim the land for themselves, but rather to ensure it is not Ukrainian. If they cannot have it, they want to leave it uninhabitable.
37th Ukrainian Fashion Week, Project “ORIGINS” (x)
The project combines traditional wear with modern details while paying the homage to Ukrainian culture, from its origins to its present. Project curators: gallery owner and art manager Maryna Shcherbenko, folklorist and ethnographer Marichka Kvitka.
Christian Griepenkerl (1839-1916) ~ Death as a Rider, 1897, oil on canvas
How to Get a Chronological Dash as a New Blog
I've been working on a Tumblr Roleplaying 101 guide, and in doing so wound up making a brand new Tumblr account for some screenshots. And this process made me realize how weirdly complicated Tumblr has made it for new accounts to get a chronological dash. So if you just want to see posts from people you follow, in the order that they made them, this what you have to do.
First, go to your settings, go under Dashboard, and scroll down to Preferences. Toggle off Best Stuff First. This switches your dash from an algorithm feed to a chronological one.
If you have an older blog, that's all you have to do. But if your blog was created more recently, you have an extra step.
The Tumblr dashboard has different tabs, which you can see across the top of your feed. Most older users have completed tuned these out, because we don't care about anything other than the basic feed. There is a Following tab, which shows posts from users you follow, and a For you tab, which shows recommend posts Tumblr thinks you'll like.
On blogs created before May 8, 2023, the Following tab is the default view. However, blogs created after this date have the For you tab as the default view. (This is an intentional change by Tumblr.)
This means if you are a newer blog and want to see posts from people you follow, you'll need to manually switch to the Following tab every time you open the dashboard.
If you do not like this change, consider contacting Tumblr staff. Submit a form under the Feedback category and explain that you'd like the option to make the Following tab the default for new blogs. And please, be polite! There is a person on the other side of the screen who likely had no say in this change, and even if they did, they don't deserve to be yelled at.
Тамблер чомусь шедов-банить мій книжковий блог та не відображає у загальній стрічці за теґами. Як це з'ясувалося? Бо на нього навіть порно-боти не підписуються! xD
Тамблер, що з тобою не так? Чим тобі відгуки на прочитані книжки не догодили?
