Старі нотатки #3

Переглядаючи "Мерліна", постійно зустрічаю людей, які шипшинять Мерліна та Артура. До того ж, сам серіал просякнуто ідеєю, що ці двоє є неймовірно близькими, фактично ліпшим друзями, більше того - призначенням. Проте коли чаклун намагається допомогти Артуру, наражаючись на небезпеку, віддаючи свій власний комфорт та погіршуючи своє становище, принц Камелоту називає Мерліна другом, лише коли йому потрібно, готовий замінити на першого-ліпшого буквально у будь-який момент, не довіряє, дозволяє собі кидати у нього речі (а отримати бодай келихом по потилиці - геть не найприємніше відчуття, друже) в той час як будь-що, що дозволяє ідентифікувати Мерліна як друга: товариські розмови, поради, чесність, банально почуватися трішки ближчим за інших - не дозволяє та відштовхує. Так, потрібно враховувати соціальну рівневу систему часу, у який відбуваються події, але Артур виглядає жахливим лицеміром, і називати їх найкращими друзями...

KHR: це мало стати чимось, але не стане

 Він мав бути таким. Чи інакшим. Це завжди було складною справою: зрозуміти, яким саме нормальним ти маєш бути. Чи сміятися зараз чи на три секунди пізніше? Чи розтягнути губи, усміхаючись? Бабуся завжди казала, що потрібно показувати себе світу як мімікою, так і словами - хлопець добре це затямив, проте саме знання не давало результату. Він мав знати, як саме має це зробити, інакше всі створюватимуть ще більше дратівливого шуму. 

- Хей, жабоооо, та ти хоч говорити вмієш? Чи то у нас новий Голла Моска замість Хранителя з’явився?

Коли Бел глузував із нього, це привертало увагу, це було комфортно, адже попри все, йому не потрібно реагувати, відгадувати, що саме він має відчувати. Можна просто дозволити бути собою, доки діймання не стануть заважати надто сильно.

- Казав я капітану, треба було продати тебе на вокзалі, - він невдоволено вишкірився та вкотре кинув ножа у підопічного. Той не зрішив з місця ні на крихту, що змусило Бельфегора ще більше глузувати. Він завжди так робив, вивчав. досліджував, намагався навчити тому, що відчуває сам. Фран відчував те, як і те, що саме така “звичка” намагатися зробити боляче - своєрідний спосіб відчути та пересвідчитись, що Фран все ж може відчувати. 

- Ваша велична дупо, вибачте, але я мушу йти, - він вдавано зітхнув та змусив зброю зникнути з його шапки, - Сьогодні разом із капітаном ідемо просити Вендіче, щоб нарешті забрали вас до себе на курорт.

- Ах ти малий зараза! 

Коли Бел зістрибнув та дістався Франа, той уже зник у фіолетовому тумані.

Артур: Що з тобою? Чому ти не даси мені спокій?

Мерлін: Я ваш друг. Я вас шукав

Артур: *не поняв*

Артур: Я вельми вдячний, що ти хотів мені допомогти, але більше цього не роби.

Наскільки я ненавиджу нехтування Артура буквально усіма, хто поряд з ним та намагається врятувати. Ні, ну це ж люди за замовчуванням, а він принц і піде далі слухати свого всратого дядечка

три стадії, коли бачиш +1 до підписок

стадія перша: господи, тільки-но не ця повіябот. чуєш мене, боже? я вже не можу!

стадія друга: /набираєшся хоробрості після філіжанки кави та все-таки суєш туди свого носа/

стадія третя: /тим часом порноблог/

Сніжинка впала на капот Імпали. Маленька і крихка.

Дін не звернув би на неї уваги, якби не почався справжній снігопад. Дивно. Зима в центральних Штатах зазвичай була безсніжною. Як химерна і трохи похмуріша осінь. Нічого незвичного. І Вінчестер звик. Звісно, вони з Семом могли гайнути у Нью-Йорк і насолодитися справжньою магією зими. Стати такими собі Кевінами Маккалістерами й оселитись у "Плазі". А що? Гроші у них є.

Йому не хотілося. Після смерті Каса Дін не хотів навіть згадувати про свята. Смуток оселився у його скаліченій, змученій порожній душі. І не існувало ліків, котрі могли забрати цей смуток геть. Лиш алкоголь іноді допомагав забутись і спати, не бачачи кошмарів з минулого.

Сніжинки на Імпалі утворили щось на кшталт крил. Вінчестер дивився, як вони падають. Ніби крихітні пір'їнки, що їх струшують янголи. Так мама казала, коли Дін був маленьким. Він так любив зиму і радів, коли у Канзасі випадав сніг. "Мамо, дивись, янголи струшують пір'я!" - кричав майбутній мисливець, вибігаючи на вулицю. Мері посміхалася, коли Дін ловив сніжинки й приносив подивитися.

Вінчестер ледь не фізично відчув, як повертається біль віт втрати когось настільки рідного, що важко було терпіти це гнітюче відчуття власного безсилля.

Він не може повернути Каса. Після всього, що пережив, не може зробити так, щоб коханий янгол був поруч.

І усвідомлення цього повільно вбивало самотнього, морально розбитого мисливця, котрий завмер посеред вулиці, огорнутий сніжинками, наче крилами янгола.

Тамблер буквально виглядає як платформа виключно для талановитих/працьовитих/просто естетичних людей, якою я не є. Скоріше, талант був (а може і є), але жодного разу не розвивався до того рівня, щоб справді можна було вважати естетичним та вартим уваги. Тому тут буде усі і нічого одночасно. Принаймні доки інші платформи задовольняють усі наявні потреби

бзв кому не начхати

Жриця (IdV)

Першою з’явилася темрява.

В очах миготіло, наче вона довго їх терла, а пальці тремтіли щоразу, як намагалася схопитися бодай за щось. Та й навіть якби було інакше - тут не було за що. Так бридко, слизько, у ніздрі забивався неприємний запах, що, здавалося, його можна було скуштувати. В’язкий холод прокотився тілом та змусив її недолуго здригнутися.

Вставай.

Голос прорізав темряву, але Фіона все ще була наодинці, як міг би сказати перший-ліпший, що побачив би її. Та якби це був хтось, ну розумієте, незвичайний, то обов’язково б припав до землі та мимрив молитви. Звісно ж такі молитви, які марно давали надію та не досягали того, що надвисало над жінкою. Правильних слів та вірувань людство не знало й не чуло, якщо не спускалося до найпотаємніших куточків світу, пізнаючи щось настільки древнє - годі уявити. Щось таке, що володіло природою, але водночас було нею. Жило нею, створювало та знищувало.

Підіймись та йди.

Фіона скреготнула зубами, відчуваючи біль у правому стегні, та перекинулася на живіт, дозволяючи маленьким камінцям вп’ятися в оголену шкіру. Спробувала піднятися на ліктях, насилу відірвавшись від землі. Впала обличчям прямо у неї, замазуючи щоки зеленим слизом. Ще трішки, цього разу стиснувши долоні міцніше, затримала подих та різко підвелася. Голова пішла обертом одразу, годі було сподіватися на щось інше, проте не було часу й далі грати та жаліти себе. Ніколи так не робила – і цього разу не буде. Слабкі кроки. Ледве підіймаючи ноги, але йшла. Повільно, так повільно, що відстань  у три ліктя вже здавалася вічністю. Вона не пам’ятала, як саме потрапила сюди, він вів її останні декілька днів, як тільки покинула маленьке містечко, де шукала згадки Йог-Сотота. Востаннє їла смачнющий бутерброд у дешевій забігайлівці, після – отямилася у лісі поряд із моторошною садибою.

Знайди його.

- Ще б знати кого, - голос був хрипким та виснаженим, наче говорила не вона, а який старий чолов’яга.

 Та – Фіона була певна - річ йшла про садибу, або ж її власника, тому чимшвидше намагалася туди дістатися. Волочила задубілі ноги, руками намагаючись вхопити огорожу, яка постійно змінювала своє розташування, варто було лише стати менш зосередженою.  Наступний крок став підступним ударом, її нога зачепилася за кам’яний поріг, і жінка полетіла просто донизу, втрачаючи свідомість.

----------------------

- Гей, прокидайся, - відчула легенький доторк до правого плеча. Дивно, хто ще б міг тут взагалі бути, - Не хвилюйся, зараз поснідаєш, і стане легше, - це, очевидно, був чоловік. Відкривши очі, вона часто закліпала, звикаючи до освітлення.

Високий, одягнений у чорний плащ, що був якимось чином з’єднаним із іншим одягом, очі закриті такою ж темною тканиною. На їх місці – велике зображення ока. Незвичного але вона вже таке бачила. Таких бачила.

- Провидець. – сказала впевнено та з дивним полегшенням.

- Жриця,- він весело посміхнувся, відповідаючи їй такою ж упевненістю. Подав руку, допомагаючи піднятися далі, - Не хвилюйся, тут ти знайдеш те, що так шукаєш

- Але я не знаю, чому тут опинилася. Це було дещо дивне, та певна, саме духи привели мене сюди, - вона поправила рожевий комір, що дивним чином злетів з її голови попри усі застібки та потаємні стрічки біля шиї.

- Не хвилюйся, красуне. Як я сказав, садиба Олетус дасть тобі відповідь. – він легко труснув головою та наче отямився – Га? Я щось сказав? Не звертай уваги, я трохи дивний. Хоча тут, як би сказати, інших просто немає. Я Елі Кларк, як ти помітила – провидець. А це, - він махнув рукою на старе заплямоване вікно, коло якого сиділа сова. – Гертруда, моя помічниця. Краще не тягни до неї пальці, повір, то ще та небезпечна тварюга.

Хлопець похапцем витяг з внутрішньої кишені коричневий записник та прогорнув щонайменше половину, перш ніж в його спину врізалися двері. З-за них з’явилася дівчина у чудернацькій шапці та робочому костюмі, Фіона ладна закластися, що бачила таких людей тижні два тому. Вони займалися ремонтом сусіднього автобуса, коли вона їхала до іншого міста.

- А, новенька, - та байдуже пройшлася поглядом по жриці, - Тц. Не ліпи свої байки, тут вони мало кому цікаві, особливо якщо ти не моя супер-машина, що дозволить нам вибратися звідси, - блондинка кинула їй упаковку ірисок та різко розвернулася, навіть не думаючи вибачитись перед Елі чи щось додати.

Тут справді було моторошно: темні коридори, занедбані кімнати, купа павутини та вони. Диваки. Кожен був надзвичайно дивним. Ніяк інакше, як Древні звели їх усіх поряд, хоча й ніхто з нових партнерів не вірив її словам. Гадали, що як і всі тут - прийшла за наживою та незвіданими таємницями, намагаючись випередити інших. Частково не помилялися, таємниці все ж тут були. І саме ті, які цікавили Гілман більше за будь-що в її короткому житті. Лиш провидець мовчазливо кивав та посміхався. Наскільки вона помітила, ніхто тут не був балакучим, але Елі мовчав завжди, якщо не враховувати їх першу зустріч. Емма Вудс, садівниця, була організованою та прискіпливою, змушуючи Фіону триматися в тонусі, натомість як Трейсі, що займалася механікою та так непривітно повелась з нею, виявилася тихою, зосередженою виключно на маленькому сірому роботі. Постійно крутила його та кидалася гайками на всі боки, періодично радісно вигукуючи. Насправді, з нею було найкомфортніше, адже ніхто не докоряв чи намагався поговорити. Після тижня перебування тут, вона звикла сидіти з Елі та Трейсі ввечері у крихітній залі, гріючись поряд з сірим каміном. Так ставало спокійніше, відганяло страшні думки.

Той ранок став особливим.

В середині неї наче вибухнула древня сила, вона відчувала неймовірне збудження. Щось станеться. Щось, чому вона опинилася тут. Фіона примружила очі, ледве дихаючи. Піднялася, дозволяючи святому ключу природньо сковзнути до рук. Холод металу не міг збити з неї цього жару, зіниці стали неймовірно великими. Ноги тремтіли, але вона зусиллям волі досягла дверей та відчинила їх, зриваючись на крик. Моторошна істота, що викликала захват та острах одночасно, потягнулася до неї щупальцями з-під старого порваного плаща. Десяток червоних очей з темряви в щілині між краями тканини вп’явся у неї, змушуючи серце робити новий оберт. Він був Богом, але геть не тим, якого вона очікувала. Він був чимось страшним, Бенкетуючим. Слизька кінцівка вже схопила її ногу, підіймаючи вверх та витягуючи з кімнати.

А тепер почнімо гру.

Стара замальовка

Хлопчина спритно переплигнув через низьку огорожу, за якою зеленіли хащі. Ці алхіміки завжди понасаджають найрізноманітнішого, що й не пролізеш, навіть – і особливо – коли потрібно. Він хвацько перебрав кілька дзвоників рукою та прикусив губу: геть не любив гасати всіма «клятими пахнючками», виходячи потім із листям та комахами десь на маківці. Був варіант ще пролізти у формі, але зараз за таке пані Ліз могла б дати смачного стусана, тому й не розглядав можливість перетворення взагалі. Довго думати теж не міг: шум дзвоників дратував усіх, особливо лісних духів, яких розвелося – не перелічити. Мусив лізти фіолетовим чагарником десь на окраїні насаджень, старався не топтати – був обережний. Хлопчина взагалі був добрим та невпевненим у собі, часто не міг вирішити, завжди щось здавалося неправильними, а значить – могло комусь нашкодити.

- Трясця! – комір зачепився за гостру гілку, відчутно тріснула тканина, - Та щоб тобі добре жилося, - незадоволено пробурчав, але не зупинився і проліз далі, забираючи від обличчя підозріле трикутне листя.

Шлях займав, як завжди, три падіння на коріння та двічі попсований одяг: комір та рукав (частіше – правий). Вже виходячи на світлу галявину, де виднілося підніжжя вежі із міцними залізними дверима, він випростався та спробував стряхнути усе зайве, змушуючи кишені гучно брязкати.

- Курво, хлопче, та коли ти вже звідсіля вибересі! – розлючено пролунало десь над головою. Із маленького заглиблення над брамою вилізли спочатку кам’яні ноги, які більше нагадували ноги людського малятка. Потім – дивний комбінезон, що кумедно обтягував круглий наче м’яч живіт. – День, гану поможи мені звідси вибратися, - попросив горгулія, намагаючись дістати з отвору голову. Хлопчина не пішов, знав, товариш завжди попросить, а як тільки спробує допомогти – отримає старою газетою у чоло та гучний сміх, що радше нагадував скрип.

- Та ти й сам справишся, Міре , - він нахабно спробував примоститися на пеньку, який змайстрував для нього горгулія. Не зізнавався, але все ж імпровізований стільчик з’явився після четвертої зустрічі, а шостої – і м’яка ковдра у маленький різьбленій скриньці поруч.

- Та ти! Та ти! Нестерпне хлопчисько! – горгулія нарешті витяг свою голову із гострими великими вухами, що постійно стирчали вверх, лиш під час сну згортаючись – Ден готовий поклястися, що вперше таке бачив – наче рулети, міцно притискаючись до голови. Виглядав Мір тоді як дуже бридке яйце, з чого хлопчина часто кепкував.

- Як завжди маєш чудову зачуску! – рудий вправно відхилився від ляпаса та дістав скриньку діагоналлю в два його пальці, звідти полилося знайоме сріблясте світло, з’явилася сіра м’яка ковдра, - І як тільки вони запихають у неї речі? – нахилив голову вправо та постукав по низу скриньки, намагаючись змусити чари швидше працювати.

- А ти ще більше стукай – може по голові прилетить і дізнаєшся, - Мір у той час зручно вмостився у своєму заглибленні. З його маленьким зростом, а був він рівно вдвічі коротший перевертня, це не складало проблеми. Підліток нарешті вмостився та підтягнув пістряві гетри якомога вище. Невідомо, як йому взагалі прийшла ідея їх носити, але одного разу просто приніс одні у чорні та червоні смуги, за тиждень – виділив для гетр та гольфів окрему шафу. Та й що там, його завжди вважали диваком, все ж хлопчина, який з’явився нізвідки, отримав прочухана від професорки Ліз, а потім і потрапив до неї в помічники: так мав і хліб, і до хліба. Старався, хоча й роботи було багато: коли з поганого настрою чарівниці, коли й по-справжньому навалювалося купа всього. Зазвичай це був липень, бо саме тоді поверталися до вежі на тижневі зібрання. Ден досі не тямив, як вони усі в цій кам’яній трубі поміщаються, напевне, як і ковдра в скриньці – Магія.

- Щось ти сьогодні не надто балакливий, - зауважив горгулія, підпираючи рукою темне підборіддя, темніше за усе інше тіло. Вочевидь, майстер-відьмак хотів там ще й бороду наліпити та кинув на півдорозі, - Зазвичай вже верещиш гучніше тих півнів.

- Та і не мовчу я! – голосно вигукнув та обурено скривився, проте буквально за мить спокійно продовжив, - У пані Ліз сьогодні зустріч із якоюсь мандрівницею та відьмою, мабуть, знову підемо кудись-далеко в пошуках артефактів. Ти ж знаєш, майстриня таке любить, а ще більше – пошматувати когось дорогою, - він звично потер руки, дістав із коричневого, неодноразово підшитого мішка пакунок у дві долоні довжиною, одну – шириною. У повітрі миттєво з’явився запах прянощів.

- Невже.. - Мір схвильовано нахилився вперед, мало не впав, але вчасно схопився за край заглиблення, недовірливо подивився, - Пиріжочок? – нетерпляче простягнув руки, подриґуючи ногами, - Дай-но! Дай, будь ласка!

Вона торкалася келиху легко, ніжно, так солодко, наче це було її перше власне творіння. Проводила краєм, а потім різко перевертала у руках. Згадувала їх. Вони були друзями. Друзями? Примітивно думати, що таким словом можна описати цей зв’язок. Їхні стосунки геть не несли чогось романтичного, більше – усі ті смішні плітки, що вони роками задовольнялися одне одним, були жахливо – неправильно – далекими від правди. Герміона пам’ятає, як вона вперше їх побачила, таких малих та розгублених наче курчата. Як вперше гуляли селищем, штовхаючись, падаючи на землю, заповнюючи крихку тишу таким шаленим та радісним сміхом. Як вперше вона із Роном допомагали Гаррі оговтатися після втрати бажання жити, як змушували його говорити, кричати, як не давали зануритися у прірву болю та самотності. А ще краще вона пам’ятає, як востаннє тримала холодну – майже крижану – руку Рона, дивилася у його скляні очі та годинами сиділа на брудній підлозі, чуючи відлуння тихих слів. Пам’ятає, як востаннє скуйовджувала темне волосся, обіймала – не благала зупинитися - перед стрибком до Арки. Досі стискає келих, досі ніжно проводить блискучою ніжкою, та після – змітає його зі столу, прорізаючи темряву болючим брязкотом.

- Цього разу мені немає, для кого боротись…