Хотів тут написати знову ниття, але про самотність, але

просто нагадую: будь-хто, хто толерує росіян в культурному і зокрема - мистецькому полі, мразота. мразота, яка шука в риганині з усть-піздюйська великі смисли і не помічає українських творців, а тоді округлює очі "а що, у нас таке є?". ви - потвори без емпатії і гідності, що цілуються з убивцями, поки ті ріжуть вам горлянки. якщо певні, що метання в усі боки порятує - ніхуя. русня ненавидить нас усіх і всіх прагне знищити.

і книги наших авторів - теж.

Ну пишемо щось вперше!

Хеееей, сподіваюся це хоч хтось побачить. Поки лише дивлюся як тут все працює і поки все подобається. Дорогі тамблерчани, чи приймете ви твіттерського і не підкинете пост чи може самі напишете, що варто знати про Тамблер?

Аби смерть могла би обирать

Я б так хотіла, аби смерть Могла би обирать: Аби могла минути жертв, Лишень убивць узять.

Я б так хотіла, щоби смерть Була би справедлива. Але тепер цілую твердь Гранітної могили.

Ненавиджу її, Оту стару з косою. Чому вона вас забрала, Чому ви не зі мною?!

Однак її одна вина: Лиш у роботі цій. То не вона, то не вона, Взяла нас під приціл.

argonautica’s fraying end for a Ukrainian olympian lore charity zine

Після вчорашнього типу відчаю, сьогодні стан перманентного "хочу щось зламати, а краще чиєсь обличчя". І це після цілого хорошого тижня. Блять

Сімейні поїздки це прямі "пішов нахуй" від ма до мене, й подумки "пішла нахуй" від мене до неї

— Влад, я б не проти в загальному, сам знаєш, — мій голос звучав якось надто втомлено навіть для мене. — Але єдине, що я зараз можу думати це душ і сон. Давай ти мене трахнеш іншим разом, ок?

Це 100% ще буде редагуватися, але як же я люблю писати "Погляд пустих очиць"...

Хоч рольова по Все заради гри в українських декораціях накрилась, я все ще продумую деякі сюжетні моменти. Наприклад, щойно я упевнився, що можна провести змагання з ексі на Універсіаді за час поки вона триває. І навіть 2 дні залишаться в запасі.

АААААААААААА. I hate myself

Через одну фігню плани по Києву сипляться неймовірно. Плакати хочецця

A Story About A Ukrainian Book

Once upon a time, there was a Ukrainian writer of children's stories and poems Volodymyr Vakulenko.

When Russians occupied Izyum - the town he lived in - he hid his manuscripts under a cherry tree in his garden.

One day, Russians came in, took him, and killed him.

Once upon a time, there was a Ukrainian writer Victoria Amelina. She came to Izyum after Ukrainian army liberated it and found Vakulenko's manuscripts and sent them to be published.

One day, when Victoria was showing foreign journalists around in a beautiful city of Kramatorsk, Russian missile flew in the café they were dining in and killed her.

Once upon a time, there was a Ukrainian book publishing agency Vivat. It was one of the biggest in the whole country. Vivat took Volodymyr's manuscripts from Victoria, worked diligently to compile them and published them.

One day, Russian missiles flew in the building, where Vivat publishing agency was, and destroyed it completely.

The End.