Взагалі, мені починає дуже подобатися Тамблер

Довелося закрити івент, бо всім стало на нього байдуже. Ну ок...

Інтєрєсно те, що я думав, що сьогодні буде день без стресу та загонів. БУДЬ ЛАСКА. Під вечір цілий букєт. Сука, ненавиджу себе

No thoughts, head full of dinluke

Мої OCи в світах Наталії Матолінець!

Академія Аматерасу - Ганеша Кірк

Ганеша походить з доволі простого світу. В нього було не багате й не бідне життя позбавлене турбот. Його божественна пам'ять відмовляється згадувати друзів і рідних, але пригадує запах дому - пахощі чаю та книжок. Навіть якби спогади з минулого життя існували, Ганш, як він просить себе називати, не спішив би ними ділитися. У своєму світі він справді жив без турбот. Він плив за течією, славлячись пасивним та мирним характером. Йому щастило оминати будь-яких труднощів, що мали б торкатися людей його віку. Він чудом міг вгадати достатню кількість відповідей на тестах, щоб не вигнали зі школи. У нього не було близьких друзів чи сімейних негараздів, щоб перейматися за когось поряд. Пасивне життя, аж поки його не Покликали. Так Ганш опинився в Академії Аматерасу за директорства Адіті Агні. Його майже оминуло потрясіння від факту, що він - бог. Пасивна натура закликала його просто прийняти це й плисти за течією далі. На його стороні ж бо вдача. На жаль, у світі серед безлічі унікальних богів, вдача була дріб'язком. Після першого ж місяця навчання йому дали знати - або він змінюється, або його чекає карколомний крах. Так Ганш і запровадив дві головні зміни. Перше - він завів морську свинку, на ім'я Одді. Друге - він почав діяти. Пасивність тягнулась за ним інерцією, з чим допомагала морська свинка. Кожен раз як Ганш відчував тиск та стрес від різких змін та виходу з комфортної бездіяльності, він просто "переливав" це все на тваринку. Без такої складної душі як людина чи бог, стрес просто зникав (принаймні, він так вважав). Такий легкий спосіб справляння з душевними негараздами дозволяв Ганшу рости. Він пройшов шлях від плавця за течією до того, хто міняє течію. Йому навіть вдалося відкрити свою схильність до чаклунства. Але талан штука мінлива. А тваринки не вічні. Через кілька років навчання він помер, вивільнивши всі закладені в нього тривоги. На той момент Ганш вже досяг найбільшого успіху будь-якого бога Академії - став кандидатом у Тріаду. Хто б знав, що кандидат у Тріаду, той хто мав би бути найсильнішим, виявиться жертвою того, від чого мають страждати слабкі? Ганш почав чути голоси. Його колишні старання позбавитися ще людської схильності до стресу виявились даремними, а то й шкідливими. Він нікому не насмілився зізнатися, що він не лише кандидат у Тріаду, а й на зникнення. Голоси глузували з нього, запевняючи, що йому тут не місце. Він почав погано спати, гірше вчитися й дратуватися по дрібницях. Все дійшло до того, що під час дуелі зі стихій він страшенно покалічив свого опонента й був відсторонений від навчання. Здавалось, що цьому не буде кінця. Він почав шукати в книжках хоч щось, що дасть раду з ними. Таємно, щоб ніхто не дізнався про цю слабину. Але в бібліотеці нічого не було. Книги, що згадували синдром зникання та голоси були приховані ще колишньою директоркою академії, Аматерасу. Єдине, що він зміг знайти, це побіжну згадку про Слова, що нібито вказують богу на його місце, його призначення. Якщо він дізнається про своє минуле життя, хіба це не дозволить йому краще опиратися голосам, які змушують його сумніватися? Залишилось лише дістати ці Слова. На допомогу прийшла Морґана Де Дананн. Студентка й подруга Ганша мала пророчі здатності. Їй вже кілька днів снились сни, де Академія тоне в пітьмі. Спершу вона вважала це натяком на можливі погіршення стосунків з тіньовим боком, але згодом замість пітьми Академію ковтав звір, який походив ні з тіні, ні зі світла. Морґана думала, що про цю істоту будуть записи в Словах. Ганш вирішив підтримати задум Морґани пробратися до кабінету директорки, хоч і не з щирими намірами допомогти.

Слова розповіли їм усе.

Всі мої ключі і Ґайя - Аласдер Лонан Верволет

Якщо хтось і вірить у вдачі, яку дарує ім'я та рід, то точно не Аласдер. Певно, єдине в чому йому справді пощастило - це його власне народження. Народившись, він одразу почав притягувати нещастя. Наприклад, після пологів здоров'я його матері похитнулось й вона померла. Так Ал залишився спадкоємцем дрібного чаклунського роду з Асторії. Його батько неймовірно кохав дружину, тому уявіть його розчарування отримати за таку велику втрату Аласдера. Хлопця, що більше цікавиться людською технікою та тим, як правильно замішати тісто на пиріжки, ніж дипломатія, світські обіди та дуелі. Які дуелі?! Ал страшенно боїться болю, тому ніколи не був та й не буде великим бойовим чаклуном. Що ж ще могло споганити такого спадкоємця? Правильно мислите, гомосексуальність. Аласдер наперед знав реакцію батька тому й не розповідав, та той якось сам довідався. Здається, в ту мить він побачив пік його розчарування.

Що може зробити такого жахливого спадкоємця ще більше? Правильно, злочин. Ні, аж ніяк. Аласдер ніколи б не вкрав і не вбив би когось. Йому б забракло духу. Але от дядько Флегенс вирішив, що міг. Тому створив до біса просту й ефективну схему. Як один з головних охоронців скарбниці Амріарі, він викрав звідти кілька ключів. Щоб на нього раптом не вийшли, він подарував один своєму небожу, себто Аласдеру. А потім заявити на нього, як на крадія. Коли на день народження Ала, на його дев'ятнадцятиріччя, вдерлись мисливці за головами, заявивши, що він крадій та вбивця, першим інстинктом була втеча. І з того часу він тільки цим і займається.

Ал худорлявий. Ще живучи у батька він не виділявся м'язистістю, а коли почались перегони з життям, коли часом поїсти кілька днів нема що, то про якусь масу годі й говорити. Його родина мала переважно темно-русяве пряме волосся, але завдяки матері його голова повна нехай і русявих, але кучерів. Ал загалом вдався в матір і навіть має її темно-зелені очі. Від батька хлопцю дістався хіба що кирпатий ніс.

Аласдер – маг. Чаклуни використовують для магії свої ключі. У Ала 5 ключів:

Заїр Головний ключ у В'язці Аласдера. Найдавніший серед усіх, що є у хлопця та найсильніший. Переданий у спадок від родини матері. Дозволяє торкатися магії та відчиняти Двері. Нагадує старенький ключ від шафи, срібний з різьбленим верхів'ям, що нагадує два пера павича, що сходяться в колі.

Таларій Стихійний ключ. Подарований батьком. Дозволяє атакувати стихійною магією. Найлегше кориться вітру. Бронзовий ключ з чотирма вилитими лініями по боках. Верхів'я кругле, з вилитим рослинним візерунком.

Кер'їр Ілюзорний ключ. Вкрадений Флегенсом Верволетом і подарований Аласдеру. Через цей ключ за Алом ведеться полювання. Неймовірно потужний та корисний ключ, що здатний прикликати настільки сильні ілюзії, що лише кровопивці можуть створити кращі. Золотий ключ зі склом у верхів'ї. Верхів'я кругле, схоже на кільце всередину якого поклали скло. Зусібіч ключа є криві лінії, що сходяться на зубцях.

Чакла Ключ-кровопивця. Подарований на сімнадцятиріччя тіткою Флемет зі сторони матері. Чакла мовчазний, не вимагає крові, навіть коли щойно торкнувся пальця Аласдера. Він гірший. Чакла ненаситний. Він завжди бере більше ніж потрібно. Аласдер використовує його не часто, адже навіть під час бою може зомліти від сили Чакли. До того ж попередній власник Чакли вмер від обезкровлення ключем. Є темно-бронзовим ключем з гострим зубцем, що на кінчику почорнів від крові чаклунів (Ал боявся пробивати собі палець спершу, боячись заразити кров). Верхів'я просте, за винятком маленького сапфіру в центрі звивистого візерунка.

Цісар Ключ-ліхтар. Придбаний на Тіньовому ринку. Виявився надто необхідним у поході, щоб зважати на ціну (думав Ал), що становила кілька сотень купюр валюти (половину заощаджень Ала). Сталевий ключ з бідним оздобленням. Варто виділити лише маленький жовтий топаз на кінці.

Варта у Грі - Олесь Гордій

Олесь, він же Зорепад, цілитель з Тернополя. Його батьки світлі, хоч і не є таємницею, що деякі предки були нащадками змішаних шлюбів з темними. Ще з дитинства він не дуже вписувався в тусовку світлих. Починаючи з пліток про темне походження, закінчуючи нерозумінням цієї ворожнечі. Зорепад радо дружив з темними, через що впав у немилість серед радикальної (і переважної) частини світлих Тернополя. Особливо це проявилось, коли Олесю було п'ятнадцять. Перша повноцінна бійка. Проти "своїх". Що міг протиставити цілитель, що не має здатності торкатися павутини проти двох чаклунів та алхіміка? Нічого. З того часу Олесь й не мав віри тим, хто звали його "своїм". Він, попри "світлість", став частиною темної тусовки. Хоч це було й довго, але там його прийняли.

Хоч йому не доступна магія в тій повноті, що її мають чаклуни та алхіміки, у сутичках Олесь покладається на свою фізичну силу та одну хитрість. Як справжній цілитель, він не лише може повернути людину до норми, а й примножити її сили. Якби пафосно це не звучало, ця навичка дуже допомагає, щоб спершу дезорієнтувати суперника. Олесь поширює свою силу на відстані до іншого чаклуна, підвищуючи його силу та чутливість до павутини. Так, стається ефект неправильно налаштованої комп'ютерної миші. Від одного необережного поруху павутина летить значно далі, ніж цього хотів чаклун. Цих кількох секунд цілком достатньо, щоб розквасити супернику носа. Можна сказати, його навичка протилежна до тієї, що мала б пригнічувати силу чаклуна й ослаблювати його доторк до павутини.

Здається, з опису це доволі грізна людина, однак варто знати одну деталь. Олесь зростом сягає всього якихось 168 сантиметрів. Й попри це, йому вдається виглядати так, наче за його спиною сила щонайменше судді, якщо не всього Конгломерату (ні судді, ні когось іншого з Конгломерату він, звісно, не бачив).

argonautica’s fraying end for a Ukrainian olympian lore charity zine

Відкидаючи сьогоднішню злість на світ, мені якось самотньо останнім часом. І я не знаю як заповнити цю самотність.

Тож, цей день настав любі 1.5 читачі. Час хуйостраждань Олежика. Частина друга на Тамблері

Самотність..?

Ага. Я ніби й ходжу в зал, там комунікую з gym bros, переписуюсь з різними людьми, час від часу з ними зустрічаюсь в офлайні. Але мені дико не вистачає якоїсь постійності й стійкості цих стосунків. Парадокс полягає в тому, що ті з ким я часто бачуся в житті не мають зі мною жодного особливого зв'язку. Був один хлопець, на якого я мав лютий краш і ми були gym bro, і я з ним заповнював частково це почуття. Я не міг з ним говорити про все, але мені достатньо було того, що було. Але це був зв'язок, що бере коріння з моєї романтичної/сексуальної симпатії. Моя щира дружня симпатія належить людям з інтернету. Й вони всі мінімум за 70 км від мене. Я не можу з ними регулярно бачитися та спілкуватися вживу. Онлайн сильно допомагає, але через останні часті зустрічі й у принципі розвіртуалення за останні два роки, у мене з'явилось бажання робити це частіше. А немає як.

Підсумовуючи, я не маю тих взаємин які б хотів з людьми, з якими я часто бачуся, й не маю можливості бачитися з тими людьми, які володіють необхідними взаєминами.

І це вся проблема?

Насправді, не впевнений. Можливо, так і є. А можливо, я просто не розумію мого стану. Я хочу більше спілкування з новими людьми, хочу частіше бачитися зі старими, але таке відчуття ніби все проти цього. От наприклад, я вже кілька тижнів сподіваюся зустрітися з ними знайомими з Львова, але ті зайняті булки, тож з тижня на тиждень їм не випадає можливість приїхати до мене. Або я познайомився з цікавим і милим хлопцем [без романтики, він зайнятий], але перша наша зустріч після знайомства була недолуга з моєї причини — бо в мене були проблеми зі сном і мене рубала тривожність — а тепер я ніяк не можу з ним побачитися. Кожен раз як я йду в зал і думаю, що його зустріну, його немає.

У залі також є багато хлопців, що цікавлять мене, але мені здається я ніяк не цікавлю їх. Абсолютно. Якесь тупе відчуття навіть не зайвості, а марності. Типу, будуй стосунки, але пам'ятай, що вони будуть хиткі або віддалені, бо ну типу а що ти хтів.

Сподіваюся переїзд до Львова полегшить це все. Як і вже реальні спроби почати шукати собі хлопця.

То нові люди чи старі?

І те, і те. Я радий мати моїх поточних друзів, адже вони багато знають про мене, а я про них. Але я також щасливий від думки, що можу бути цікавим не лише маленькій групі осіб, тому радий і новим знайомствам. Просто, знову, мене вбиває цей дикий контраст між моїм реальним спілкуванням і віртуальним. Коли з людьми з реалу я не можу проговорити ні своєї сексуальності, ні всіх своїх захоплень (райтерство особливо), ні більшості поглядів на життя. І коли з людьми з віртуалу я не можу бачитися щотижня, бо живу надто далеко.

Чи це самотність? Я не знаю, але мені від цього не прикольно.

Хотів тут написати знову ниття, але про самотність, але мене попустило

Через одну фігню плани по Києву сипляться неймовірно. Плакати хочецця

A Story About A Ukrainian Book

Once upon a time, there was a Ukrainian writer of children's stories and poems Volodymyr Vakulenko.

When Russians occupied Izyum - the town he lived in - he hid his manuscripts under a cherry tree in his garden.

One day, Russians came in, took him, and killed him.

Once upon a time, there was a Ukrainian writer Victoria Amelina. She came to Izyum after Ukrainian army liberated it and found Vakulenko's manuscripts and sent them to be published.

One day, when Victoria was showing foreign journalists around in a beautiful city of Kramatorsk, Russian missile flew in the café they were dining in and killed her.

Once upon a time, there was a Ukrainian book publishing agency Vivat. It was one of the biggest in the whole country. Vivat took Volodymyr's manuscripts from Victoria, worked diligently to compile them and published them.

One day, Russian missiles flew in the building, where Vivat publishing agency was, and destroyed it completely.

The End.

Сімейні поїздки це прямі "пішов нахуй" від ма до мене, й подумки "пішла нахуй" від мене до неї